Рік заснування: 1644
Населення: 545 осіб
Поштовий індекс: 19311
Староста: Братко Людмила Андріївна
Село Боярка Звенигородського району Черкаської області розташоване в долині річки Гнилий Тікич за 20 км на північний захід від районного центру і залізнично- товарної станції Лисянки, на кордоні з Богуславським районом. До складу села входять чотири населених пункти: Боярка, Порадівка, Харченків, Брідок.
Село Боярка вперше згадувалося в наказі польського гетьмана Конецпольського князеві Вишневецькому від січня 1644 року, щоб той рухався з військом від Корсуня на Боярку. Згідно з народними переказами Боярка існувала в часи розквіту Київської Русі: на лівому березі Гнилого Тікича підносилося городище Китайгорода. По річці Гнилий Тікич та її притоці річці Боярка сюди припливали бояри на торг, лишивши по собі назву річці і селу.
В 1240 році під час монголо-татарської навали поселення Китайгорода спалили орди Батий-хана. Боярин переселився на лівий берег Тікича, звідусіль захищений лісами і болотами, заснувавши село Боярка
З 1654 року Боярка – сотенне містечко білоцерківського полку. Містечко було укріплене: мало вежу з трьома баштами. В’їзд у Боярку здійснювався через троє воріт, двоє з яких знаходились у баштах. У центрі містечко було укріплене додатково частоколом. Для оборони тут тримали мідну пищаль та 4 залізних, які стріляли ядрами, а також 6 пищалей малого калібру. Того ж року мешканці містечка присягли на вірність російському царю.
На території поселення знаходилася соборна церква Св.Георгія та церква Св.Миколая. Населення містечка налічувало шляхтичів – 21осіб, козаків – 89 осіб, міщан – 245 осіб.
На початку 1660-х років у Боярці була повалена влада Речі Посполитої , проте у 1665 році містечком заволоділо польське військо на чолі з С.Чарнецьким, який наказав вирізати все населення. З 1722 року Боярка належала Яну Яблоновському.
У 1900 році волосне містечко Боярка налічувало 245 дворів, а в них – 2996 мешканців, з яких чоловіків було 1519 осіб, а жінок – 1477. Із 1138 десятин сільської землі церкві належало 58 десятин, селянам -1080. У містечку діяли православна церква, дві єврейські синагоги, однокласна народна міністерська школа, школа грамоти, 3 млини. Останні працювали з використанням кінської сили. Також діяли 2 водяних і 4 вітряних млини, 4 кузні , аптека. У містечку по четвергах проводились ярмарки. Станом на 1 січня 1900 року у сільському банку нараховувалося 45 крб.8 коп. готівкою і в позиці – 1566 крб.
На початку 1920-х років у Боярці встановилась влада більшовиків, розпочався процес колективізації. Перше колективне господарство (спільна обробка землі – СОЗ) було засноване 29 жовтня 1929 року, головою якого обрали С.Д.Пожаренка, одного з організаторів СОЗу. Представники 21 селянського господарства зазнали розкуркулення, а вже до листопада 1930 року майже всі селяни Боярки вступили до колгоспу, який охоплював 360 селянських господарств. Усуспільнилися не тільки земля, а й усі засоби сільськогосподарського виробництва, коні, вози тощо.
Під час голодомору 1932-1933 років померло 650 осіб, 47 мешканців села зазнали політичних репресій. В 2007 році було встановлено пам’ятник жертвам голодомору .
У липні 1941 року Боярку окупували німецько-фашистські загарбники, а в 1944 році село звільнили після завершення Корсунь-Шевченківської операції. За роки війни загинуло 162 жителі Боярки та ще 84 воїни Радянської армії похоронені в Братській Могилі, з них відомих 27. В селі встановлено Обеліск Слави на якому викарбувані імена всіх загиблих односельчан.
У січні 1975 року у селі відкрито новозбудований будинок культури.
Славна історія села Боярки, але не менш славні люди писали цю історію. Боярська земля виростила видатних земляків, серед яких:
- два Герої Радянського Союзу: Яровий Пилип Степанович та Химич Василь Сидорович;
- Поваженко Іван Омелянович – професор, доктор ветеринарних наук, перший в Україні Заслужений діяч науки УРСР, нагороджений Орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, Жовтневої Революції;
- Кіношенко Юліан Тодосьович- професор, доктор медичних наук;
- Корунець Ілля Вакулович – професор, доктор лінгвістичних наук;
- Кириченко Антон Минович- кандидат наук, доцент Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка;
- Боковий Віктор Іванович- кандидат наук, доцент Білоцерківського сільськогосподарського університету;
- Слюзінська Віра Купріянівна – перша вчителька села Боярка, нагороджена Орденом Леніна;
- Стеблій Олег Іванович – начальник цивільної оборони АРК;
- Супрун Микола Олексійович- радник Прем’єр-міністра.
Рік заснування: Будище – 1450, Орли – 1656.
Адміністративний центр: Будище
У підпорядкуванні: село Орли
Населення: загальна чисельність – 723 особи, населення Будище – 439 осіб, населення Орли – 314 осіб.
Поштовий індекс: 19323
Староста: Райченко Юрій Борисович
Територія Будищенської сільської ради становить 2570,3 га. На території сільської ради розташовані села Будище та Орли. Кількість населення станом на 01.01.2021 року – 723 осіб, дворів – 389.
Село Будище є адміністративним центром сільської ради, розташоване на південь від районного центру, на відстані 12 кілометрів, в долині річки Гнилий Тікич, яка ділить село на дві частини. В околицях села маються залишки поселень трипільської культури.
Похідним словом, від якого пішла назва села, є, скоріше всього, слово «буда» — спеціальна піч для випалення поташу — калієвої солі вугільної кислоти, яку отримували шляхом виварювання деревного попелу. Сукупність декількох таких печей, де здійснювався даний промисел, і можна назвати словом «будище», що в свою чергу дає можливість стверджувати, що перші місцеві поселенці займалися виготовленням поташу. Про зайняття місцевих жителів свідчать декілька назв околиць села, зокрема «цегельня» — місце, де виготовляли цеглу, «парня» — місце, де парили та гнули обіддя на колеса. На берегах річки Гнилий Тікич добували торф, його зберігали в дерев’яних будах.
Вперше в історичних документах поселення згадується в першій третині XVIII століття як володіння землевласників Тишковських. Згідно"Історії міст і сіл УРСР" поселення згадується в 30-х роках XVII століття.
Село Будище як поселення виникло приблизно 1450 року.
Вперше згадується в універсалі Б.Хмельницького 1656р. В селі Будище була побудована церковнопарафіяльна школа в1911 році.
Універсалом гетьмана Богдана Хмельницького від 20.09.1956 р. с. Будище разом з с. Орли та с. Смільчинці були передані Ірдинсько-Виноградському монастирю, а в 1670 р. польський король Міхал Корибут Вишневецький відписав ченцям Святотроїцького монастиря села Лисянського староства, у тому числі й с. Будище.
Станом на 1738 р. в с. Будище нараховувалося 20 дворів, тоді ж побудовано «de novo» «церковь Покровскую, деревянную, 7-го класса».
В 1829 р. село відвідав Тарас Григорович Шевченко, який, у свої праці «Прогулка с удовольствием и не без морали» так описує церкву: «Церковь была обыкновенная, ее вы увидите в каждом селе в Малороссии. Деревянная, темная, о трех осьмиугольных конических куполах с почерневшими узорными железными крестами. Самая обыкновенная церковь, но теперь она показалось мне необыкновенно грациозною. Солнечные лучи трепетали розовым огнем на ее круглых оболонках и осьмиугольных, бляхою крытых куполах. Развесистые старые вербы и стройные высокие тополи окружив, полузакрывали ее, выпукло и мягко тушуясь солнечным светом. Виньетка, какой не увидите ни в самом раскошном кепсаке…» "… Снявши шапку, я подошел к священнику и после троекратного благословения мы с ним похристосовались. Я отрекомендовал ему себя. Он отвечал тем же мне, сказавши: «отец Савва Нестеровский».
В кінці ХІХ — на початку ХХ ст. в селі діяла невелика цукроварня, яку місцевий поміщик програв в карти Почапинському панові та останній, перевізши її в с. Почапинці об"єднав із Почапинським цукровим заводом.
За даними різних джерел протягом Голодомору 1932—1933 р. у селі померло 44 особи. Мартиролог укладено на підставі свідчень очевидців Голодомору. Свідчення очевидців зберігаються в Державному архіві Черкаської області (ДАЧО 5664, оп. 1, спр. 63).
В серпні 1936 р. в селі відкрито сільський магазин.
У 1937 р. виконкомом Лисянської ради депутатів трудящих с. Будище присвоєно звання населеного пункту зразкового громадського порядку.
У роки Другої світової війни 236 жителів села села захищали Батьківщину, 120 полягло в боях з фашистами, 170 нагороджено орденами і медалями.
Починаючи з 1933 р. та в післявоєнні роки на території села знаходилась центральна садиба колгоспу «Більшовик», у користуванні якого знаходилося 2.6 тис. гектарів землі, у т.ч 2 тис. гектарів орної землі. Будищанській сільській раді підпорядковувалися с. Орли та Шестеринці.
У 1962 р. населення села становило 824 особи. В часи СРСР в селі працювали восьмирічна школа, клуб, бібліотека з книжковим фондом 7 тис. томів, ФАП, майстерня з пошиття одягу.
У пострадянські часи колгосп «Більшовик» було розформовано та на його базі було створено СТОВ «Тікич», керівниками якого, у різні часи були В. Г. Сіденко та А. М. Жила.
Село Орли розташоване на південь від районного центру на відстані 2,5 км. В історичних довідках зазначається, що це було чумацьке село, більшість селян чумакували. Перша згадка про село в універсалі Б.Хмельницького 1656 року, школа відкрита 1878 року.
В селі знаходяться архітектурна пам'ятка історії польської доби, стародавній курган та пам'ятний знак на честь загиблих радянських воїнів.
Першим головою Будищенської сільської ради був Жорник Яків Васильович, який працював до 1932 року.
В 1928 році в селі Орли було створено колгосп «Червона зірка». Першим головою колгоспу був Денисенко Марко Григорович.
В 1929 році було створено в селі Будище дві артілі «Рання Зірка» та «Широка нива», які об’єдналися в 1931 році в колгосп «Більшовик». Першим головою колгоспу в селі Будище був Жорник Яків Іванович. Є достовірні дані про те, що в 1932-1933 роках він організував харчування для всіх людей, які працювали в колгоспі на даний час. Також він організував патронат для сиріт, де годували також всіх дітей, які проживали на території села Будище. Також під час колективізації в сім’ях, де були діти залишали корову, тому під час голодомору в селі померло, порівняно з іншими селами, небагато людей.
В селі Орли є стара дерев’яна церква Успіня Пресвятої Богородиці, рік побудови - невідомий. Під час колективізації церкву було переобладнано під комору. На даний час церква діюча. В 2012 році було проведено капітальний ремонт будівлі.
Рік заснування: 1774
Населення: 363 особи
Поштовий індекс: 19330
Староста: Білоус Олександр Володимирович
Село Дашуківка Звенигородського району Черкаської області знаходиться на відстані 13 км. від центральної садиби ОТГ смт. Лисянка. Площа населеного пункту – 178,9 га, загальна територія – 1508,7 га.
Станом на 01.01.2021 року в селі налічувалось 213 дворів, 363 жителі. В центрі села розташовані: адмінприміщення, Дашуківська філія КОЗ «Лисянський НВК «ЗОШ-ІІІ ст. №1-гімназія- ДНЗ», дві торгові точки, сільський будинок культури, сільська бібліотека, поштове відділення, дитяча установа, фельдшерський пункт
Звідки ж виникла назва нашого села? Як свідчать перекази першим поселенцем села був Кивка, сторож пасіки, яка належала Лисянському панові. Кивка загинув під час розбійницької навали. Грабіжники полонили його сім’ю, знищили її, а все навкруги спустошили. Жителі навколишніх сіл говорили, що там де жив Кивка нічого не залишилося крім його душі. Звідси й назва села - Дашуківка (душа Кивки).
Друга легенда розповідає, що назва села походить від імені дочки одного з польських магнатів Одарки (Дашки ), якій був подарований хутір, як посаг.
Перша згадка про село Дашуківку датується 1774 роком. Того року у селі збудували церкву св.Іоанна Богослова (священник – Ф.Новицький ).
1775 року поселення налічувало 80 дворів. У давнину поблизу населеного пункту протікала безіменна річечка, яка поруч села Рідкодуб впадала у річку Гнилий Тікич.
1825 року в селі Дашуківка народилося 9 осіб чоловічої статі та 7 осіб жіночої статі. Шлюбів зареєстровано не було.
На середину Х1Х століття в селі мешкало 940 осіб православних і 40 католиків. Парафіянами місцевої церкви, яка 1880 року мала 44 десятини землі були також і жителі сусіднього села Чеснівка. Серед прихожан церкви Іоанна Богослова 1880 року налічувалося 740 чоловіків та 767 жінок.
З 1864р. в селі розпочинає свою історію місцева початкова трирічна школа. Вона існувала до 20 століття.
У 1900 році у селі налічувалося 236 дворів, 1255 жителів: 636 осіб чоловічої та 619 жіночої статі. Поселення входило до Боярського володіння Звенигородського повіту Київської губернії. Кількість землі, яка була в користуванні, становила 1580 десятин: 894 десятини належало поміщикам, 44 десятини - церковнослужителям, 642 десятини - селянам.
Село було власністю графині Софії Ксаверівни Потоцької. Господарство в маєтку вів орендатор Казимір Костко.
На рубежі Х1Х та ХХ століть були збудовані: нова православна церква, школа, 5 вітряних млинів, сільський банк, в якому на 1 січня 1900 року було на рахунку 240 карбованців готівкою і 2883 крб.80 коп. в позиці.
В 1922 році була створена сільська рада, головою якої став Д.П.Дембіцький.
В 1923 році було створено товариство по спільному обробітку землі, головою якого було обрано лікаря Н.І.Павленка.
В 1928 році організовано два колективних господарства: "Відродження"- голова А.П.Білоус та "Червоний партизан" – голова Є.С.Живодьор, які з початком колективізації об'єдналися в одну сільськогосподарську артіль "Ім. Якіра". На початку 30-тих років артіль було перейменовано в колгосп "Комунар". Сільською радою було виділено хату, яку молодь відремонтувала і обладнала в хату-читальню.
В 1930 році припинила свою діяльність церква св.Іоанна Богослова.
Голодомор 1932-33 років завдав селу багато горя. За період 1932, 1933 та 1947 років від голоду в селі померло 327 осіб.
Але волю селян до кращого майбуття було не здолати. В 1934 році колгоспники зібрали перший багатий урожай і було видано на трудодень по 5 кг. зерна.
За роки радянської влади троє жителів села зазнали політичних репресій: С.С.Кича, С.Д.Кучеренко, М.П.Лобода.
В 1936 році в селі було відкрито неповну середню школу, яка існувала до 1944 року. В цьому ж році фашисти розгромили приміщення і школу розмістили в сільському клубі.
На кінець 1940 року в селі налічувалось 15 осіб з вищою та 16 з середньою спеціальною освітою.
Життя людей стало набагато кращим, але в нього ввірвалася жорстока війна (1941-1945 роки). На захист Вітчизни 135 жителів села пішли на фронт. Вся техніка, робоча й продуктова худоба були евакуйовані в тил країни, а те що залишилось частково було розібрано людьми та сховано. Молодь, близько ста чоловік, було вивезено окупантами на примусові роботи в Німеччину. В роки війни було організовано партизанський загін, який очолював наш односельчанин І.І.Павленко.
Війська ІІ Українського фронту звільнили село від нацистських військ 17 лютого 1944 року. У боях за визволення загинуло 210 воїнів Радянської армії, які захоронені в Братській могилі, проте відомі прізвища лише 95 осіб, отримав тяжке поранення командир батареї Гаврило Степанович Разенков, якому посмертно було присвоєно звання героя Радянського Союзу. В період війни загинуло 74 односельчан, 60 осіб нагороджено орденами та медалями, 14 осіб мирних жителів загинуло від фашистських загарбників в період боїв за визволення села.
В 1954 році на Братській могилі встановлено залізобетонну скульптуру воїна-визволителя висотою 3,9 метра. По обидва боки пам’ятника встановлено мармурові дошки з висіченими на них іменами загиблих.
В 2015 році проведено реконструкцію меморіального комплексу Братської могили з встановленням нових плит.
1945-1960 роках - голова сільської ради Білоус Андрій Петрович.
В 1946 році було відкрито семирічну школу - директор школи Лясковська Марія Нікіфорівна.
В 1949 році телефонізовано сільську раду.
У 1957-1958 роках в селі було відкрито дитячий садочок, який працював цілорічно до 1999 року. З 2001 року було відновлено функціонування лише у весняно - літній період.
1960-1964 роки – голова сільської ради Живодьор Іван Хомович.
1964 -1973 роки – голова сільської ради Віктор Івонович Павленко
У 1960 році відкрито Дашуківський кар’єр по видобуванню бентонітових глин у результаті детальних геологічних досліджень Дашуківської ділянки Черкаського родовища, здійснених у 1959-1960 роках трестом "Київгеологія". Дільниця розроблялася трестом "Ватутіновугілля" Київського раднаргоспу. На той час очолював кар’єр М.Й.Солодовніков.
В цьому ж році в селі було побудовано гуртожиток для працівників кар’єру (на даний час об’єкта не існує).
В кінці 1960 років створена дирекція з будівництва ДКБГ.
В 1975 році Дашуківський комбінат бентонітових глин введений у дію - це підприємство з видобутку і переробки бентонітових і палигорськітових глин, виробництва бентонітового порошку. З 2012 року підприємство мало назву ПАТ «Дашуківські бентоніти», директором був Фріндт Ю.Л. Свою роботу підприємство припинило в 2018 році.
В 1966 році за успіхи в розвитку с\г виробництва були нагороджені орденами та медалями: чабан- Павленко Іван Якимович, доярка- Тетяна Антипівна Олійник, комбайнер - Гнатенко Федір Іванович.
До 1967 року в селі було побудовано медпункт, ремонтну майстерню, машино-тракторний парк, 6 тваринницьких ферм (де вирощувались ВРХ, свині, вівці, птиця). В цьому ж 1967 році село радіофіковано та електрифіковано та прокладено до села дорогу з асфальтовим покриттям та залізницю, збудовано 3 багатоквартирних будинки на 24 квартири.
В 1967 році збудовано Будинок культури на 250 місць, площею 325,7 кв.м. (в т.ч. бібліотека та читальний зал, площею 52 м.кв.), продовольчий та промисловий магазини, корівник, приміщення пошти та ощадбанку площею 67,3 м.кв., сільської ради та контори колгоспу (бригадир будівельної бригади райміжколгоспбуду М.Т. Кизима).
1973-1984 роки – голова сільської ради - Ганна Арсенівна Цибін.
В 1974 році було побудовано нову двоповерхову школу зі стадіоном. У 1976 році вона гостинно відкрила двері школярам і функціонує до цього часу.
В 1974-1980 роках господарство села Дашуківки було об’єднане з колгоспом «Авангард» села Кам’яний Брід - голова колгоспу Матвійчук Іван Архипович.
З 1980 по 1988 рік колгосп було приєднано до села Бужанка і він носив назву «Ім.Черняховського» - голова колгоспу Дмитро Федорович Щербина.
В 1981 році побудовано телятник та закладено силосні ями.
1984-1986 роки - голова сільської ради Валентина Олексіївна Мороз
1986-1998 роки – голова сільської ради Валентина Вікторівна Пилипенко.
У 1987 році прокладено асфальтне покриття по центральній вулиці села за рахунок коштів колгоспу ім. Черняховського.
22 січня 1988 року на основі постанови загальних зборів жителів села Дашуківка організовано самостійне колективне господарство, яке стало носити ім’я Т.Г.Шевченка, головою господарства обрали Василя Євдокимовича Точеного.
В 1988 році було збудовано нове приміщення адмінбудинку, площею 236,4 м.кв.
В 1989 році за рахунок коштів колгоспу ім.Т.Г.Шевченка заасфальтовано вулицю Братів Білоусів.
В 1990 році за кошти місцевого колгоспу в центрі села встановлено погруддя Т.Г.Шевченку.
В 1991 році встановлено в’їзний знак «Дашуківка»
1992 рік село телефонізовано (50 телефонів)
1993 рік введено в дію Нижній склад ДЛГ
1998 рік побудовано контору ДЛГ.
В 1993 році колгосп було перейменовано в КСГП Ім. Шевченка.
На початку 2000 року КСГП було реорганізовано в ТОВ «Дашуківське с/г підприємство».
В 2007 році ТОВ «Дашуківське сільськогосподарське підприємство» рішенням обласного господарського суду було визнано банкрутом і воно припинило свою діяльність. В даний час землі пайового фонду та сільської ради знаходяться в користуванні на умовах оренди СТОВ Агрофірма «Злагода».
1996-1998 роки - голова КСГП ім.Шевченка Олег Миколайович Цуп.
1998-2001 роки –сільський голова Малий Олексій Петрович.
2000 рік ФАП було переведено в приміщення сільської ради.
2000-2003 – голова КСГП ім. Шевченка Петро Федорович Білозоров.
З 2001 року по 2018 сільський голова - Білоус Олександр Володимирович.
2003-2007 голова КСГП ім. Шевченка - Володимир Іванович Калініченко.
В 2003 році було відкрито Молитовний дім, який відвідують 10 віруючих.
На території села також є євангельські християни-баптисти.
В 2004 році на території села відкрито приватний магазин - ПП Швидка В.Д.
В 2007 році село газифіковано-134 двори.
27 листопада 2009 року на сільському кладовищі було відкрито пам’ятний знак жителям села - жертвам голодомору 1932-33 та 1947 років.
На території села 17 лютого 2010 року відкрито пам’ятний знак танковому екіпажу під командуванням О.М.Фадіна, який приймав активну участь у визволенні села від нацистських загарбників.
В 2007 році проведено вуличне освітленню. На даний час встановлено 72 світлоточки.
В 2011 році за кошти місцевого бюджету, кошти жителів села, та кошти ПАТ «Дашуківські бентоніти», розпочато будівництво сільського водогону. В 2012 році було побудовано та здано в експлуатацію 8400 м. вуличної мережі водогону.
В 2012 році за спонсорські кошти народного депутата Ничипоренка Валентина Миколайовича на території школи було облаштовано дитячий майданчик.
В 2012 році в приміщенні школи за кошти місцевого бюджету проведено ремонтні роботи, закуплено необхідний інвентар та розпочала цілорічне функціонування дитяча установа «Берізка».
З 2012 року вирішено питання щодо автобусного сполучення з райцентром. Здійснюється регулярне сполучення з райцентром 5 днів на тиждень в дворазовому режимі.
В 2017 році були здійснені роботи по очищенню водних об’єктів села.
В 2018 році було створено Лисянську територіальну громаду, куди ввійшло й село Дашуківка.
З 2019 і по даний час – староста села Дашуківка Білоус Олександр Володимирович.
Рік заснування: 1829
Населення: 178 осіб
Поштовий індекс: 19326
Староста: Невмиваний Іван Петрович
Село Дібрівка Звенигородського району Черкаської області розташоване в південно-західній частині Черкаської області на відстані 25 кілометрів від районного центру. Станом на 01.01.2021 року в селі зареєстровано 178 осіб.
За архівними даними село засноване в 18 столітті переселенцями з Лисянки. Поселення було оточене дубовими лісами – дібровами, що, ймовірно, і дало назву населеному пункту. До кінця 19 століття – початку 20 століття село було оточене невеликими хуторами-поселеннями. Всі ці хутори були ліквідовані в період колективізації, а їх мешканці примусово переселені в село. Проте імена власників хуторів та прилеглих до них земель залишилися у назвах урочищ, балок, ярів, які оточують село: Писарове, Кулиничове, Лоцманове, Крижньове, Рябоконьове, Вовкове, Цокалове, Семенюкове, Токове, Чумакове, Тарасівка. Неподалік села знаходяться ліси, які жителі села називають Чабанським та Тихонівським. А урочище «Водяницька річка» межує з землями села Водяники Звенигородського району. В цьому урочищі на поверхню виходить джерело з дуже смачною холодною водою, яка не замерзає навіть взимку.
На західній околиці села знаходиться Лимарова гора. До цього часу виорюють залишки давньої споруди, предмети стародавнього побуту. Свого часу цю територію обстежували спеціалісти-археологи. Вони висловлювали припущення, що тут відбулося нашарування культур двох періодів: трипільської культури та культури часів Київської Русі. На підтвердження цієї версії слугують факти виявлення характерних для трипільської культури уламків посуду, обрядових статуеток та знайдений науковцями фрагмент стіни житла трипільців. А за часів Київської Русі тут, вірогідно, була збудована укріплена оборонна споруда. Такі фортеці слугували для захисту від монголо-татар на південних рубежах Київської Русі. Верхня частина укріплення зруйнована повністю, поле давно розоране і в даний час використовується для вирощування сільськогосподарських культур. Проте час від часу виорюються залишки досить міцної цегли, уламки більш сучасного посуду. Можливо, під фортецею були підземні ходи чи сховища, адже після проливних дощів іноді з′являються глибокі провали. В один з таких провалів під час проведення сільськогосподарських робіт було злито близько 20 тон води, яка ніде не проступила. Якщо з висоти пташиного польоту подивитися на це поле (а це близько 15 га), то чітко видано контури укріплення. Старожили стверджують, що про Лимарову гору було написано у книзі «Історія Малоросії». Книга була видана старослов’янською мовою, надрукована великим шрифтом, у гарній палітурці, як церковна книга, і була вона дуже важкою.
З вуст в уста передаються легенди, що через село проходив чумацький шлях на південь, у Крим. Підтвердженням тому є залишки старезних верб вздовж старої дороги до села Рижанівки, а далі на Буки та в напрямку Умані. Загальновідомо, що саме верби росли обабіч битих шляхів як дороговкази.
В селі була церква Покрови Пресвятої Богородиці, вона була ліквідована в тридцяті роки. Проте до цього часу на старому, недіючому, кладовищі в центрі села є витесаний з каменю церковний хрест, а храмове свято в селі відзначають саме на Покрову.
Під час голодомору 1932 – 1933рр. у селі померло близько 180 осіб. В тридцяті роки було репресовано 21 особу. А було на той час в селі 360 дворів, населення становило понад тисячу осіб. Очевидці свідчать, що в 1930 році до першого класу пішли 41 дитина, а 1933 році в селі народилося лише троє немовлят.
В роки другої світової війни, з липня 1941 по лютий 1944 року село було окуповане німецько-фашистськими загарбниками.
В селі встановлено пам′ятник на Братській Могилі воїнів, полеглих під час визволення села в 1944 році. На гранітній плиті викарбувані імена 68 солдатів та офіцерів. Пам′ятник було встановлено на початку 60-х років минулого століття.
Обеліск Слави, який височіє в центрі села, зведено на честь односельчан, полеглих на фронтах Другої світової війни. До списку занесено імена 89 героїв-односельчан. Обеліск було встановлено в 1967-1968 роках. В 2016 році силами місцевого підприємця Черкасова Д.М. Обеліск було відремонтовано та облицьовано гранітною плиткою.
Основним напрямком діяльності було і залишається сільськогосподарське виробництво: загальна кількість земель сільськогосподарського призначення становить понад 1000 га. В 1928 році був організований СОЗ (спільний обробіток землі), який назвали «Хлібороб» а ввійшли до нього бідняки. Цікаво, що сільськогосподарське підприємство в різні часи мало різну форму власності, кілька разів реорганізовувалося, проте завжди носило назву «Хлібороб». Особливого розвитку село досягло в 1956-1961 роках, коли господарство очолював Гнатенко Антон Григорович. Виробництво продукції рослинництва та тваринництва постійно зростало, значна увага приділялася культурі землеробства. Далеко за межами району та області славилося садівництво та пасічництво, виноробство. Садівник Цокало Тодось Федотович та пасічник Слинько Олексій Гаврилович так вели своє господарство, що навіть кругом вуликів цвіли квіти, доріжки в саду були підметені та посипані піском. А свою продукцію відправляли навіть на Виставку досягнень народного господарства в Москву, а звідти привозили високі нагороди. «Фірмові» точки збуту продукції були в Черкасах та Києві. Державними нагородами були відзначені завідувач свинофермою Коваленко Андрій Юхимович та механізатор Базілевич Леонід Леонтійович (ордени Трудового Червоного Прапора ), свинарка Назаренко Надія Макарівна, доярка Сікало Лукія Миколаївна, механізатори Федун Анатолій Митрофанович, Кучер Іван Іванович (ордени Трудової Слави).
В даний час сільськогосподарське виробництво ведутьТОВ «Інтерагроінвест», ПП Ткаченко А.В., фермерське господарство «Хлібороб», а також члени особистих селянських господарств.
Крім того розвивається будівельна галузь. В селі зареєстрований та працює цех з обробки природного каменю. Підприємство виготовляє широкий спектр виробів з граніту, що застосовуються у житловому па промисловому будівництві.
На території села діють фельдшерський пункт, сільський клуб, бібліотека, торгівельний заклад.
Об’єкти, які були збудовані в селі Дібрівка з 1965 року по 2021 рік
1.Будівництво об’єктів сільськогосподарського призначення
Основне будівництво велося колгоспом «Хлібороб» в 1990-1995 роках господарським способом. Зокрема, було збудовано приміщення майстерні в автотракторному парку( 1989), пилораму ( 1993), встановлено 3 ангари для зберігання зерна (1994-1995). Керівником господарства працювала Сікало Ольга Миколаївна.
2.Будівництво ліній вуличного освітлення
Завдяки участі в проекті ЄС/ПРООН «Місцевий розвиток, орієнтовний на громаду-ІІ» в 2012 році в селі збудовано 4,8 км ліній вуличного освітлення та встановлено 37 вуличних ліхтарів, що охопило всю територію населеного пункту. Загальна вартість проекту – 52,383 тисячі гривень. Фінансування здійснено на порційній основі: кошти ЄС/ПРООН – 26,192 тис. грн., кошти бюджетів всіх рівнів – 23,572 тис. грн., кошти населення –2,619 тис. грн. Сільським головою в цей час працював Невмиваний Іван Петрович. Роботи здійснені підприємством «Укрромбуд» м. Сміла ( керівник Уколов Роман Петрович).
3.Будівництво об’єктів медицини
Будівля, в якому знаходиться приміщення фельдшерського пункту (разом з приміщенням пошти), збудована в 1984 році (фото додається). Площа ФП становить 48 кв. м. В середньому заклад здійснює прийом 5-7 пацієнтів щоденно. Сільська рада в той час знаходилася в с. Смільчинці, очолював її Демура Віталій Олександрович. Будівництво здійснене за державні кошти.
Приміщення використовується за призначенням по даний час.
4.Будівництво закладів культури
Приміщення сільського клубу переобладнано в 1982 році з приміщення сільської школи, яка припинила свою діяльність. Його площа становить 240 кв. м., вміщує близько 60 відвідувачів. Сільська рада в той час знаходилася в с. Смільчинці, очолював її Демура Віталій Олександрович. Роботи здійснені за кошти місцевого господарства.
5.Будівництво закладів торгівлі
Будівництво типового приміщення магазину щоденного попиту здійснено в 1967 році. Його площа становить 140 кв. м. Сільську раду в той час очолював Коваленко Ілля Івович. Будівництво велося районним споживчим товариством. До 2012 року включно приміщення використовувалося за призначенням. В 2012 році приміщення було викуплене у РайСТ та переобладнане під сільський клуб, оскільки старий знаходився в аварійному стані.
6.Будівництво житла за кошти держави і кошти організацій. Будівництво доріг, мостів, тротуарів, в’їзних знаків, водойм, ліній зв’язку.
Житлове будівництво в селі велося за кошти колгоспу ім. Щорса: в 1988 році побудовано 3 будинки площею 195 кв. м. Керівником господарства був Павлов Іван Петрович. Сільська рада в той час знаходилася в с. Смільчинці, очолював її Демура Віталій Олександрович. Колгосп «Хлібороб» в 1989 році побудував 3 житлові будинки площею 227 кв. м., в 1990 році – 3 житлові будинки площею 263 кв. м., в 1993 році – 1 житловий будинок площею 88 кв. м. Сільську раду в той час очолював Лямін Олександр Олександрович, керівником господарства була Сікало Ольга Миколаївна. В 1996 році колгосп «Хлібороб» ввів в експлуатацію 1 житловий будинок площею 87 кв. м. Сільську раду в той час очолював Миць Віталій Володимирович , керівником господарства була Сікало Ольга Миколаївна. В 1999 році побудовано 2 житлові будинки площею 186 кв. м. Сільську раду в той час очолював Миць Віталій Володимирович , керівником господарства був Павлов Іван Петрович.
Всього було збудовано 13 житлових будинків загальною площею 1046 кв. м.
В 1991 році за рахунок колгоспу «Хлібороб» виготовлено в’їзний знак в село вартістю 1600 карбованців
В 1994-1995 році за рахунок коштів колгоспу «Хлібороб» велося будівництво дороги до села. Було збудовано 2,5 км асфальтівки. В подальшому держава повернула господарству витрачені кошти.
В 2005 році до села було підведено телефонний кабель та встановлено АТС на 50 номерів. До телефонного зв’язку було підключено 47 абонентів. Сільським головою в той час працював Невмиваний Іван Петрович.
7.Об’єкти «Золота підкова Черкащини»
В рамках фінансування програми «Золота підкова Черкащини» в 2009 році був збудований підвідний газопровід до села Дібрівка. Сільським головою в той час був Бондаренко Андрій Миколайович; роботи велися КП «Черкасигазбуд» ім. Бабанського , керівник - Музика Тетяна Миколаївна.
27 жовтня 2010 року розподільний газопровід середнього тиску був введений в експлуатацію. В даний час газ підведений до 54 домоволодінь.
10.Інформація про створення і діяльність громадських організацій, діяльність яких не заборонена законодавством
В 2005 році був створений кооператив «Дібрівський», метою якого було будівництво розподільного газопроводу в селі. Головою кооперативу був обраний Сікало Микола Васильович. Сільським головою в той час працював Невмиваний Іван Петрович. 27 жовтня 2010 року розподільний газопровід середнього тиску був введений в експлуатацію. Загальна вартість об’єкта склала 300 тис. грн. і була сплачена членами кооперативу. Сільським головою в той час був Бондаренко Андрій Миколайович, роботи велися КП «Черкасигазбуд» ім. Бабанського, керівник Музика Тетяна Миколаївна.
В 2011 році був створений кооператив «Вогні Дібрівки», метою якого була реконструкція вуличного освітлення в селі. Головою кооперативу була обрана Кучер Наталія Миколаївна. В листопаді 2012 році в селі завершено реконструкцію 4,8 км ліній вуличного освітлення та встановлено 39 вуличних ліхтарів, що охопило всю територію населеного пункту. Загальна вартість проекту – 52,383 тисячі гривень. Фінансування здійснено на порційній основі: кошти ЄС/ПРООН – 26,192 тис. грн., кошти бюджетів всіх рівнів – 23,572 тис. грн., кошти населення –2,619 тис. грн. Сільським головою в цей час працював Невмиваний Іван Петрович. Роботи здійснені підприємством «Укрромбуд» м. Сміла (керівник Уколов Роман Петрович).
Рік заснування: Журжинці – 1480, Петрівська Гута – 1656.
Адміністративний центр: Журжинці
У підпорядкуванні: село Петрівська Гута
Населення: загальна чисельність – 946 осіб, населення Журжинці – 804 особи, населення Петрівська Гута – 142 особи.
Поштовий індекс: 19321
Староста:
Журжинці – село Звенигородського району Черкаської області. На території Журжинецької сільської ради розташовані: адміністративний центр – село Журжинці, у підпорядкуванні – село Петрівська Гута.
Це найдавніший населений пункт на території Лисянщини. Воно виникло раніше за Лисянку, перші згадки про це поселення, як отчину Баглаїв, відносяться до1480 року. Тоді село існувало під назвою Джуржинці. Поблизу села знаходиться скіфське городище. Добре захищені заплави річок, непрохідні болота, горбиста місцевість стали сприятливими умовами у підтриманні та організації опору місцевого люду і в роки татаро-монгольської навали. Село багате на археологічні знахідки і має сліди давніх укріплень, неподалік села розташовані Змієві вали, які відігравали роль укріплень, неподалік села було знайдено базальтовий молоток (урочище Покрасне), два залізні ножі, залізне вістря списа та інше.
У селі з 1828 до 1934 рік провів свої дитячі роки Петро Іванович Рев'якін, етнограф, один з авторів журналу «Основа». Свої спогади про перебуванні в маєтку села Журжинці Петро Іванович описав у нарисах «Дедовское гнездо» другу та третю частину яких надруковано у петербуржській газеті «Новости» у листопаді-грудні 1875 р.
У 1922 році переселенцями з села Журжинці було засновано село Ясна Поляна Братський район Миколаївська область У селі народився заслужений працівник культури України Ревенко Борис Павлович (1937-2015).
Поряд із селом знаходиться заповідне урочище «Медова Долина» (площа 48,6297 га). Заповідне урочище створене рішенням Черкаської обласної ради від 28.08.2009 року № 28-8/V «Про території і об'єкти природно-заповідного фонду області».
Село газифіковане в 2007, є Будинок культури, загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт.
Село Петрівська Гута підпорядковане Журжинецькій сільській раді.
Населення села становить 142 особи. Петрівська Гута розташовані на крайньому північному сході району, на вершині великого пагорба, що є частиною вододілу між річками Рось та Гнилий Тікич. З півночі воно облямоване лісами.
В селі знаходяться братська могила радянських воїнів та пам'ятний знак на честь загиблих.
https://lysianka-otg.gov.ua/index.php/hromada/istorychna-dovidka#sigProId444ec68b4f
Рік заснування:
Населення: 220 осіб
Поштовий індекс: 19313
Староста: Томіленко Лариса Олександрівна
Петрівка-Попівка – центр Петрівсько-Попівської сільської ради.
Населення села становить 220 осіб в 2021 році (269 в 2005; 296 в 2001).
Петрівка-Попівка розташована по обидва береги невеликої річки Попівка, правої притоки Гнилого Тікича (бассейн Південного Бугу). На річці збудовано кілька ставків.
Рік заснування: до 1918 р.
Населення: 177 осіб
Поштовий індекс: 19300
Староста: Вергуляцький Віталій Іванович
Історичні відомості села описані в книзі Щербатюка «Міста і села Черкащини»: с. Писарівка на початку 18 ст. мало назву Дучино, яка походила від місцевого землевласника Дучинського; нова назва можлива від наявності у даній місцевості писарів, писарчуків. Але є інші легенди та історичні відомості, які не знайшли відображення.
Село Писарівка Звенигородського району Черкаської області розташоване на місці поселення, яке було за часів трипільської культури, так, як під час сільськогосподарських робіт, було знайдено плитки, що відносяться до часів трипільської культури.
Під час земляних робіт, жителем нашого села Сабадин В.А. було знайдено при березі фрагмент причалу, який був зроблений з каміння, раніше через село протікала річка, яка мала назву Болотянка.
В селі існує легенда походження назви села. За часів козацтва в селі проживала красива дівчина, до якої залицявся писар Лисянського полку, та з часом вони одружилися. Козацька старшина полку, часто приїздила до писаря гостювати, тому з часом між козаками почав існувати вислів, що старшини поїхали в Писарівку.
Існувала в селі ще інша історія, за якою у Богдана Хмельницького служив писарем житель нашого села з тих часів і почали називати село Писарівка.
Одна із легенд, яка побувала в селі, дійшла і до наших часів – це легенда про козацький скарб, який захований на території села:козаки Лисянського полку поверталися із походу додому, козацькій старшині повідомили, що Лисянка зайнята військом шляхтичів,то старшини вирішили заховати козацький скарб в одному із озер села.
В 1938 – 1939 роках в селі працювала експедиція, яка шукала цей скарб зі слів жительки села Бердник О.М., але результати пошуків невідомі.
На території села діяла церква Святої Покрови, яку зруйнували в післявоєнні часи. Церква мала форму козацького хреста. Відомо, що коли руйнували церкву у фундаменті було знайдено гроші датовані 1815 роком, а фундамент зроблений аналогічно фундаменту Лисянського католицького костелу.
Із спогадів Даценко С.Я. відомо, що на території с. Писарівка розміщувався філіал Городищенського казенного лікеро-горілчаного заводу, в який період працював невідомо. Під час сільськогосподарських робіт, була знайдена печатка, та рештки фундаментів.
За радянських часів відомо, що:
перший голова ревкому був – Бердник Савелій Данилович – 1921 р.;
перший делегат голова сільської ради – Капацін Махтей Семенович – 1925 р.;
перший тракторист – Іванченко Василь Карпович – 1934 р.;
перший комбайнер – Яровий Максим Семенович – 1936 р.;
перший шофер – Гладченко Іван Васильович – 1934 р.;
перша ланкова – Підгірня Ганна Ільківна – 1928 р.;
перший командир, виходець села – Даценко Михайло Микитович – 1921 р.;
перший завідувач клубом – Буртовий Микола Іванович – 1925 р.;
перша учасниця с/г виставки СРСР – Ляшенко Олена Максимівна – 1926 р.;
першим здобув вищу освіту – Самко Антін Дем'янович – 1929р.;
перший радіоприймач на селі – 1929 р.
Побудований будинок культури – 1929 р. Працює по теперішній час.
Вперше показано кіно – 1930 р.
Під час голодомору 1932-1933 роках в селі загинуло 463 особи, але ці дані зі слів старожилів занижені і становить більше 500 осіб, так як не враховувалися малолітні, та новонароджені діти.
В 1937-1939роках, зазнали політичних репресій 13 жителів нашого села: Даценко Іван Трохимович – вчитель, Ляшенко Лука Степанович – вчитель, Ляшенко Микола Степанович – вчитель, Капацін Андрій Прокопович – вчитель, Капацін Іван Прокопович – вчитель, Сабадин Сергій Петрович – вчитель, Проценко Василь Прокопович – вчитель,Даценко Василь Іванович – вчитель,Даценко Фрол Прохорович – селянин, Даценко Митрофан Павлович – селянин, Гутовський Пилип Григорович– селянин, Юзипенко Хома Григорович – селянин,Веселовський Віктор Олександрович – селянин.На жаль жоден вчитель не повернувсяі ніхто не знає по цей день де їхні могили.
Під час війни 1941-1942 років, село було окуповано німецько-фашиськими військами з 8 липня 1941 року. На примусові роботи до Німеччини було вивезено 73 жителі. 1 житель Капацін С.Т. був в'язнем концтабору.
Село звільнили радянські війська 18 лютого 1944 року. На території села розташовувався штаб 5 танкової армії1 українського фронту під командуванням генерала-лейтенанта Зуєва, яка приймала участь у Корсунь-Шевченківській битві. Під час визволення та оборони села загинуло 28 солдат та офіцерів:молодший лейтенант Анакієв А.І., р.Андрянін І.Ф., л.Артюнян Г.М., л.Брагін І.І., с. Білеков., к. Дячков М.І., л. Жорнидія І.А., р.Кузьменко П.Я., р. Кудрявський І.П., р. Кабанов І.М., мл-с. Квиячев І.М., с.Коболєв І.М., р. Мамедов Б.Б., л.Полунін І.М., р. Примак А.І., мл-с. Приновський Я.М., мл-с. Пешков Б.О., ст.-с. Селезнев В.П., р.Сергєєв О.П., р.Семушін В.Ф., ст-с. Хомяков В.П, л.Цененко В.А., к.ЯковлєвІ.І.
Коли Україна відновила свою незалежність, в селі був створений колгосп «Промінь» в 1991 році 1 січня, головою якого обрали жителя с.Писарівки, Кротеченка Леоніда Олександровича. Також в цьому році була створена Писарівська сільська рада, першим головою була обрана житель села – ГрушаМарія Андріївна.
Рік заснування: Почапинці – 1726, Верещаки – 1645.
Адміністративний центр: Почапинці
У підпорядкуванні: село Верещаки
Населення: загальна чисельність – 1383 осіб, населення Почапинці – 1135 осіб, населення Верещаки – 248 осіб
Поштовий індекс: 19322
Староста: Кулик Сергій Васильович
Села Почапинці та Верещаки Звенигородського району Черкаської області засновані над ставками в мальовничому куточку центра України. Поселення існували за часів кам’яного, бронзового, залізного віків. Поблизу сіл збереглися залишки поселень трипільської та черняхівської культур, скіфські кургани – свідки славетної історії слов’янського народу «Козакії».
1795 р. у селі проживало 364 чоловіків, 310 жінок; 1816 – 412 і 461. На початок 19 ст. в селі працювала гуральня, цегельня, два шинки.
На 01.01.1988 року в населеному пункті проживало 1851 особа.
Станом на 01.01.2009 року в населеному пункті проживало 1242 особи, в останні роки помітний демографічний спад населення.
1900 у селі нараховувалось 345 дворів, 1988 – 827 дворів, 2007 – 637 дворів, 2009 – 634 двори, 2015-637 дворів, 2021 – 637 дворів: з них 300 дворів пусті.
1835 року в Почапинцях збудували цукроварню, яка, з часом, перетворилась на могутнє цукрове підприємство. В 1900 році директором підприємства був М.А. Русель, працювало 227 – мешканців с. Почапинці, 163 – з інших сіл. Підприємство пережило революцію 1917 року, вціліло в роки Великої Вітчизняної війни, давало робочі місця жителям сіл Почапинці та Верещаки, навколишніх сіл (більше шестисот робочих місць в період цукровиробництва). 2001 року востаннє, упродовж 10 дів пропрацював завод. Сьогодення підприємства – руїни.
1917-1920 р.р. Почапинці перебували в зоні дій загонів Вільного Козацтва. У липні 1920 року в селі більшовики створили комнезам. 1923 року у селі утворили три товариства – ТСОЗи, на основі якого було створено колективне господарство ім. Т.Г.Шевченка. Останнє в лютому 1961 року об’єдналося з колгоспом ім. Г.Дімітрова с. Верещаки.
За роки радянської влади 17 жителів Почапинець зазнали політичних репресій.
1939 з ініціативи лікаря В.А.Баландюхи у селі створено медичну амбулаторію, до якої увійшли три фельдшерсько-акушерські пункти. Станом на 01.01.2009 року по теперішній час в селі працює лікарська амбулаторія.
Під час голодомору 1932 – 1933рр. в селі померло 1550 осіб.
В роки другої світової війни, з липня 1941 по лютий 1944 року село було окуповано німецько-фашистськими загарбниками. На фронт пішло 378 громадян, в роки Великої Вітчизняної війни загинуло 189 жителів села Почапинці.
За період боїв, січень-лютий 1944 року, у селах Почапинці та Верещаки, їх околицях загинуло 85 воїнів Радянської Армії, які поховані в Братській могилі на території колишнього Почапинського цукрового заводу.
1954 Почапинці у складі Лисянського району ввійшли до новоствореної Черкаської області.
2018 рік с. Почапинці та Верещаки увійшли до складу Лисянської ТГ.
2021 рік с. Почапинці та Верещаки у складі Лисянської ТГ увійшли до Звенигородського району Черкаської області.
1960 р. встановлено обеліск радянським воїнам, які загинули під час Корсунь-Шевченківської битви.
У липні 1993 року відкрито нове приміщення СБК на 300 місць. Завідуючий БК – Любонько М.Г., - людина з великим досвідом, професійним підходом до організації роботи закладу. При Будинку культури працює бібліотека, хореографічний гурток.
У 1871 році в Почапинцях збудували Свято-Троїцьку церкву.
Рішенням виконкому Київської обласної ради депутатів трудящих та постановою уповноваженого Ради у справах РПЦ від 04.03.1950 року було закрито Свято-Троїцьку церкву у с. Почапинці. З акту передачі приміщення цієї церкви ми дізнаємось, що під час реорганізації церкви в будинок культури було знято дзвони, а також зруйновано іконостас, знищено численні ікони. Склепи похованих у підземеллі поміщиків Четверикових та Преснухіних, які знаходились у підвальних приміщеннях під церквою, були пограбовані і викинуті.
Вже у 1951 році колишнє церковне приміщення було відремонтоване та переобладнане під сільський клуб, який функціонував до 1993 року. 1957 року група віруючих (27 осіб) звернулись з проханням відкрити Свято-Троїцьку церкву, на що від «уповноважених» Г.А.Корчового та Ф. Матюхи отримали відмову.
1995 - відремонтовано і восени відкрито Свято-Троїцький храм.
З 2006 року настоятелем Свято-Троїцького храму призначили отця Миколая (в миру Яводчака Миколу Івановича).
2012 року у приміщенні оновлено зовнішнє оздоблення стін, 2013 року – замінено двері.
1858 року у селі Почапинці Звенигородського повіту Київської губернії відкрили церковнопарафіяльну школу з трьома класами, в якій навчалося до 30 учнів. З 1872 по 1903 приміщення школи знаходилось на території садиби Г. Лавреги, було збудоване з дерева, вкрите соломою. Дітей навчав один учитель та батюшка. Навчались переважно діти заможних селян. 1903 в селі при місцевому цукровому заводі відкрили однокласне парафіянське училище, яке утримувалось за рахунок казни та заводу. Навчалось в училищі 27 учнів, працювало 2 вчителі. 1911 року приміщення школи розширили на кілька класних кімнат. Того року в школі навчалось 5 груп учнів. Навчання проводив дяк Соколовський і вчитель. Кількість учнів сягала до 100 осіб. 1921 у Почапинцях відкрилась початкова трудова школа, в якій навчалось до 148 учнів. 1930 започаткована семирічна школа. 1938 до старого приміщення місцевої школи добудували ще дві кімнати. 1939 початкова школа працювала як середня, 1940 в ній навчалось 496 учнів, працювало 18 учителів. У роки окупації України німецькими військами школа не працювала (1941-1944). У березні 1944 року діяльність навчального закладу була відновлена. 1946-1952 діяла семирічна школа, з 1953-1958 середню школу перетворено на середню загальноосвітню трудову політехнічну школу з виробничим навчанням. 1987 у селі збудували нове приміщення школи на 306 учнівських місць.
1992 р. навчалось 193 учні, працювало 26 вчителів 2002 – 230 учнів 21 учитель, 2004 – 219 учнів , 2009 – 177 учнів , 2021 –91 учень.
В 2007 році в школі відкрито дошкільну групу. Заклад функціонує як навчально- виховний комплекс. Її відвідує 35 діток.
Директорами Почапинської школи у другій половині ХХ століття працювали: Г.П.Іщенко (1945-1952), Й.О.Совенко (1952-1960), В.В.Ганжа (1960-1967), Г.В.Коновал (1967-1969), А.А.Хоріщенко (1969-1972), Г.Г.Шульга (1972-1984), Т.І.Парисенкова (1984-2000), О.А.Волошин (2000-2001), М.Т.Лаврега (2001-2006), Т.І.Парисенкова (2006-2018), Є.А. Стадник (2018).
27 жовтня 2007 року підключений природний газ до будиноволодінь жителів сіл Почапинці та Верещаки.
Перша згадка про населений пункт Верещаки – 1645 року, коли Верещаки, у складі Лисянського маєтку, отримав власник Калиновський.
В кінці 19 ст. населення с. Верещаки становило 888 чоловік.
На 01.01.1988 року в населеному пункті проживало 383 чоловік.
Станом на 01.01.2009 року в населеному пункті проживало 260 чоловік, в останні роки помітний демографічний спад населення.
Свято-Покровський храм в с. Верещаки побудовано 1775 р., через 115 років, у 1890 році, він зазнав перебудови.
На території Черкаської області, в момент її створення, 1954 року, діяли 235 церков і молитовних будинків.
Останньою діючою церквою у Лисянському районі залишилась Покровська церква у с. Верещаки.
Храм відродивсь на початку 1990 року. За фінансового сприяння колективного сільськогосподарського підприємства ім. Б.Хмельницького, яке на той час очолював Березюк М.І. ремонтні роботи з будівельною бригадою із Закарпаття проводив отець Стефаній.
Жителькою села Верещаки Овчаренко Лукерією Аристархівною, 25.05.1922 року народження, власним коштом, було закуплене оцинковане залізо, яким покрили дах та куполи церкви.
2007 року за ініціативи та коштом Діденка Миколи Васильовича –уродженця с. Верещаки, був установлений іконостас. 2008 року завдяки спонсорській допомозі Діденка М.В. – огороджена церковна територія .
2011 та 2013 року протоієреєм Миколаєм організовано ремонтні роботи, пофарбовано приміщення всередині та ззовні.
2015 року – замінено вікна на пластикові та в послідуючі роки триває розбудова Церкви.
1918 – створений більшовицький ревком.
1932-1933 року, в результаті штучно створеного радянською владою голоду у Верещаках померло 750 осіб. Дев’ять жителів села зазнали політичних репресій .
На початку 1930-х, на основі артілі «Нова спілка» у селі створено колгосп ім. Г.Дімітрова. 1936, 1937 років відкрито новозбудовані магазини. У травні 1937 року, силами місцевого колгоспу збудовано ставок, площею 20 га.
У липні 1941 року с. Верещаки окупували німецькі війська. На фронт пішли 186 жителів, 99 – загинуло в роки Великої Вітчизняної війни. 17 лютого 1944 року, внаслідок успішно проведеної Корсунь-Шевченкіської операції Радянської Армії село було звільнене від німецько-фашистських загарбників.
1954 р. Верещаки у складі Лисянського району ввійшли до новоствореної Черкаської області.
1959 місцевий колгосп ім. Г.Дімітрова об’єднано з сусіднім колгоспом ім. Б.Хмельницького с. Почапинці .
В 60-х роках 20 століття у с.Верещаки збудували клуб на 150 місць.
Верещацька школа (Пединівської волості, Звенигородського повіту, Київської губернії ) – навчальний заклад, який почав діяти на початку 20 століття як церковно-парафіянська школа. 1919 школу відвідувало 9 учнів. Після війни 1941-1945 років у с.Верещаки працювала восьмирічна школа. 1957 – збудоване нове шкільне приміщення. З 1963 по 1972 директором школи працювала Трофімова Г.Г., 1967 у школі навчалось 112 учнів, працювало 9 вчителів.
Пізніше місцеву восьмирічну школу реорганізували в початкову, яка проіснувала до середини 1970 років. Директором початкової школи працювала К.С.Мірошниченко
Органи виконавчої влади
Орган місцевого самоврядування населеного пункту – виконавчий комітет с.Почапинці Лисянської селищної ради Звенигородського району Черкаської області.
Адреса:19322 Черкаська область, Звенигородський район, село Почапинці, вул. Б. Хмельницького, 15.
Інтереси громади села в Почапинці та Верещаки представляють староста села та депутати селищної ради
|
№п\п |
Прізвище ім'я по батькові |
Посада |
|
1 2 3 4 |
Кулик Сергій Васильович Погорілий Володимир Григорович Куксін Наталія Миколаївна Стадник Єгор Анатолійович |
староста ПП «Лісовик» Секретар Директор Почапинської гімназії |
https://lysianka-otg.gov.ua/index.php/hromada/istorychna-dovidka#sigProId82d02e72fe
Рік заснування: 1864
Населення: 301 особа
Поштовий індекс: 19315
Староста: Зозуля Наталія Петрівна
Семенівка — село Звенигородського району Черкаської області розташоване за 18 км на північ від смт Лисянка по обидва береги річки Гнилий Тікич та на лівому березі малої річки Свинотопки, яка є правою притокою Гнилого Тікича.
Семенівка вперше документально згадується у 1864 році Лаврентієм Похилевичем у «Сказании о населённых местностях Киевской губернии» у той час це була частина села Рідкодуб у якому налічувалося 631 особа жителів обох статей.
Вже у 1900 році у населеному пункті проживало 1115 осіб, дворів налічувалось 210.
Сільській громаді належало 853 десятини землі. Тут діяла церковнопарафіяльна школа, сільський банк, працювали три вітряних та один водяний млин.
У 1905 році було відкрито Семенівську трирічну початкову школу, яка у 1932 році була реформована у семирічну.
Під час голодомору 1932-1933 років померло 195 осіб.
Під час Другої Світової війни захищати рідну землю пішли 218 жителів сіл Семенівка та Рідкодуб. З них 115 полягли у боях з ворогом, 134 особи було нагороджено орденами та медалями СРСР. У 1955 році у селі на річці Гнилий Тікич збудовано гідроелектростанцію, гідроспоруди якої в теперішній час використовується для потреб рибо меліоративної станції.
На території села Семенівка археологами виявлено поселення трипільської та черняхівської культури, древній курган.
В Семенівці працюють фельдшерсько-акушерський пункт, сільська бібліотека та Будинок культури.
Уродженцями села є Ілько Вакулович Корунець (1922-2018) - професор, лінгвіст, член національної спілки письменників України.
Верещака Микола Анатолійович (1960 р.н.) — почесний працівник морського та річкового транспорту України, почесний працівник транспорту України.
Верещака Григорій Анатолійович (1967 р.н.) — почесний працівник морського та річкового транспорту України, капітан далекого плавання.
За досягнуті успіхи в сільськогосподарському виробництві 96 колгоспників (на 1972 рік) нагороджено орденами і медалями СРСР, серед них бригадир І. А. Козир, шофер А. М. Верещака — орденом Трудового Червоного Прапора.
Рік заснування: Смільчинці – 1647, Ганжалівка – 1670.
Адміністративний центр: Смільчинці
У підпорядкуванні: село Ганжалівка
Населення: загальна чисельність – 645 осіб, населення Смільчинці – 500 осіб, населення Ганжалівка – 145 осіб.
Поштовий індекс: 19325
Староста: Іващенко Ніна Олексіївна
Село Смільчинці Звенигородського району Черкаської області розміщене за 8 км. від смт. Лисянка, за 16 км. від м. Звенигородка та за 40 км від залізничної станції Ватутіне. Через село проходить автотраса Київ-Звенигородка. Історія села є частиною історії Лисянщини з найдавніших часів. Село зародилося в першій половині ХУІІ століття і межах 1647-1650 р.р.
Перша писемна згадка про село датується Універсалом від 20 вересня 1956 року. Гетьман України Б.Хмельницький передав села Лисянщини (Орли, Смольчинці, Будища) у розпорядження щойно відновленого чоловічого Ірдинсько-Виноградського монастиря. З «Київських губернських відомостей» за 1861 рік відомо, що селяни села Смільчинці користувалися землею в кількості 508 десятин. Після смерті Б.Хмельницького поляки знову захопили частину України. У 1661 році встановлюється польська влада у Корсунському старостві, куди належали і Смільчинці.
1662 року король Польщі Ян Казимир пожалував село ще православному Свято-Троїцькому монастирю, який знаходився північніше Лисянки (с.Монастирок, а з 1676 року - це вже був греко-католицький монастир.
1681р. король Станіслав Август підтвердив документально пожалування Смільчинці цьому монастирю.
У 1758 році у Смільчинцях було збудовано церкву Святої Покрови, яка на середину ХІХ століття належала до 5 класу, землі мала 43 десятини.
На 1900 рік у селі налічувалося 247 дворів, жителів 1539, з них 786 чоловіків, 753 – жінки. Землі нараховувалося 2408 десятин: 1450 поміщицької, 49 церковної, 909 – селянської. Село належало графу А.А.Потоцькому.
На кінець ХІХ ст. в селі діяли православна церква, церковно-приходська школа, 4 вітряних млини, 2 кузні, казенна винна лавка, сільський банк з 19 крб.06 коп. готівкою та 3985 крб у позиці.
Смільчинці – перше на Лисянщині село, в якому була кіноустановка. Жило село культурним життям. В ньому почали організовуватися самодіяльні гуртки. Був створений драмгурток, який почав ставити п’єси.
Історія шкільної освіти в селі Смільчинці Лисянського району Черкаської області сягає початку ХХ століття. Тоді в селі діяла церковно-парафіянська школа, в якій навчалося 50-70 учнів. Дітей навчали піп та учитель Ляшок. Навчання проходило в селянській хаті.
1 жовтня 1909 року в селі Смільчинці було відкрито сільське двокласне народне училище, в якому навчалося 40 учнів і працювало 4 вчителі. У 1912 році на кошти земства збудували нове приміщення училища.
У 1919 – 1929 в селі діяла початкова школа. Тут навчалося до 150 учнів, працювало 5 учителів. У 1929 році в селі було відкрито семеричну школу, в якій навчалося 180 учнів. З 1957 року тут діяла середня школа, де навчалося до 300 учнів. В 1963 році збудували нове приміщення з майстернями та 2 кабінетами, тут же розмістили і бібліотеку. У 1986 році за кошти місцевого колгоспу та держави побудували нове двоповерхове приміщення школи
В роки Великої Вітчизняної війни село було окуповано німецькими військами з липня 1941 по лютий 1944 року. 268 жителів села пішло на фронт, 105 з них загинуло в боротьбі з фашистами. 122 жителі нагороджено орденами та медалями СРСР. Воїнам визволителям та полеглим споруджено обеліск Слави та пам’ятник.
На початку 60-х років в селі було споруджено пам’ятник полеглим солдатам та Обеліск Слави полеглим односельчанам.
До 1960 року побудована нова контора колгоспу, приміщення пошти та ощадкасу.
У 1963 році побудований медпункт на два входи з квартирою для фельдшера.
В 1973 році побудовано нове приміщення Смільчинецької сільської ради.
Площа с. Ганжалівка – 709 га. Назва, за легендою, походить від прізвиська першопоселенця Ганжі, який займався торгівлею – ґанджував.
1670 рік – перша історична згадка про село: король Польщі Михайло Вишневецький передав Ганжалівку у власність Лисянському Свято-Троїцькому монастирю.
У середині ХІХ ст. Ганжалівка зачислялась до с. Смільчинці. З цим селом у Ганжалівки практично спільна історія. Мешканців було 346 осіб. Оброблялася 841 десятина землі. Поселення належало Махайлу Протопоповичу, який у 1860 році продав село колишньому управителю володінь поляків Браницьких Владиславу Пршесмицькому. Пізніше село перейшло у володіння роду Потоцьких.
У кінці ХІХ ст. (1990 р.) село входило до складу Лисянської волості Звенигородського повіту Київської губернії. У Ганжалівці було 112 дворів, 651 мешканець (321 чоловік, 330 жінок), оброблялось 840 десятин землі. Володів селом Василь Котляров. Діяла православна церква, школа грамоти. Працювали два млини-вітряки, магазин-запасник хліба-зерна. У сільському банку на 01.01.1900 р. нараховувалося 2 крб. готівкою і 666 крб у позиції.
1909 році відкрито парафіяльне училище, на утримання якого земство щорічно виділяло 1759 крб. Навчалося 127 учнів, працювали троє вчителів.
1917 році у селі працювало земське двокласне училище.
Була в селі й своя церква. Священник отець Немировський, крім служби Божої в церкві, викладав у школі закон божий.
В 1973 році побудовано фельдшерсько-акушерський пункт.
Споруджено пам’ятник воїнам і полеглим односельчанам у с.Ганжалівка, зроблено вуличне освітлення по центральній вулиці с. Смільчинці.0
Галерея
https://lysianka-otg.gov.ua/index.php/hromada/istorychna-dovidka#sigProIdc0386c981b
Рік заснування: Хижинці – 1632, Чеснівка – 1670.
Адміністративний центр: Хижинці
У підпорядкуванні: село Чеснівка
Населення: загальна чисельність – 666 осіб, населення Хижинці – 569 осіб, населення Чеснівка – 97 осіб
Поштовий індекс: 19320
Староста: Ярошевський Сергій Валерійович
До складу Хижинської сільської ради входить два населених пункти.
В розкішних яблуневих і вишневих садах розташувалися села Хижинці та Чеснівка. Села мають давню історію.
Центральною садибою є село Хижинці, яке розташоване в гарній природній місцевості серед прилеглих лісів. Навколо села кругом тягнуться глибокі яри, напевне льодовикового походження. Ці яри в минулому були вкриті густими лісами. В цих лісах і урочищах водилося дуже багато хижих звірів, найбільше вовків, які робили населенню дуже багато лиха. За однією із версій, назва села Хижинці, походить від слова хижі.
По даних стародавнього довідника «Киевской губернии» про походження назви сіл вказується, що село Хижинці засновано в 1632 році. По переказах перші поселення були на кутку, який називається « Селище». Тут на садибі Маленка Василя Андрійовича в минулому була збудована перша дерев’яна церква. В тодішньому селі нараховувалось 62 двори. В селі була кузня, в яру був ставок на греблі якого стояв водяний млин. За переказами старожилів у 1776 році в селі була побудована нова церква та сільська управа. Тоді в селі вже було до 300 дворів. А в 1890 році була побудована нова – третя церква. На кінець 1900 року в цьому селі вже було 393 двори. Населення 2126 осіб, з них чоловіків – 1060 осіб, жінок 1066 осіб. Головним заняттям населення було землеробство. Більша половина всієї навколишньої землі до революції належала польському магнату графу Потоцькому, 50 га. церкві, 120 га. куркулям, мала решта, 430 га. припадала на долю селянським родинам. Безземельні селяни працювали за найменшу плату на поміщика та місцевих куркулів, багато селян масово ходили на заробітки в Херсонську губернію. До 1902 року в селі була однорічна церковно-приходська школа, а 1902 році розпочато будівництво нової школи на кошти селян. В 1903 році вперше відкрила свої двері двокласна школа.
Рух за перетворення сільського господарства розпочався в 1923 року. Було організовано товариство спільної обробки землі (ТСОЗ), в це товариство увійшло 13 господарств, а в 1928 році було організовано 3 артілі, які в 1929 році були об’єднані в одну, артіль - «Праця». В 1930 році артіль було перейменовано в колгосп «імені Чубаря В.Я», а в 1936 році «імені Куйбишева», який очолив Михайло Мусійович Павленко. З року в рік міцніло колективне господарство, кращало життя членів артілі, та несподівано вибухнула війна, яка заглянула під дах кожного будинку, принесла горе і руйнування в кожну сім’ю. 47 чоловік залишилось лежати на полях, скошених гітлерівською косою. Але селяни тим і сильні, що змогли устояти в боротьбі, витерпіти всі злигодні й нестатки, дочекатися світлого дня Перемоги.
З 1947 року по 1980 рік очолював господарство Попик Степан Давидович. Це під його мудрим керівництвом із відстаючих, колгосп став міліонером. У 1966 році збудовано майстерню по ремонту сільськогосподарських машин, тваринницькі ферми, з 1967 року по 1980 рік збудовано дитячі ясла, будинок для механізаторів, будинок для тваринників, сільська баня, фельдшерський пункт, сільська рада, вальцовий млин, в жовтні 1980 року відбулося відкриття сільського будинку культури, сільський стадіон.
За час головування Бабенка Віктора Мефодійовича (1980-1999 роки) було побудовано нову двох поверхову школу (1982- 1983 рік), новий фельдшерський пункт (1994 рік), колгоспний гараж (1986 рік), відбулося відкриття нового дитячого садочка «Ромашка» (1989 рік), відкриття цеху по розливу мінеральної води «Калиновий кущ» (1989 рік), хлібопекарню, облаштування нового критого току, в 1982 році збудовано п’ять будинків для молодих сімей колгоспників, в 1987 році три будинки, а в 1989 вісім будинків. 02.02.1990 року було встановлено два монументи воїнам визволителям. Для зручності селян у 1983 році було побудовано дорогу із твердим покриттям.
Саме за час головування С.Д.Попика та В.М. Бабенка відійшла в минуле сільська убогість. Після проведення аграрної реформи колгоспна земля була розпайована, 603 члени колективного господарства отримало Державні Акти на право власності на земельну ділянку (пай). 212 га обробляється одноосібно, решта обробляється ПП «Віта – Колос», ПП СГП «Біле Озеро», ПП «СП Калиновий край», малими фермерськими господарствами, яких на території ради налічується п’ять господарств. Колгоспне майно пішло на виплату заборгованості по заробітній платі, яка виникла внаслідок господарювання наступних голів уже товариства з обмеженою відповідальністю «Хижинське».
На території сільської ради діє відділення зв’язку, приміщення якого було побудоване районним відділенням зв’язку ще у 1961 році. У 1967 році споживчою кооперацією були побудовані приміщення трьох магазинів та закладу громадського харчування ( буфету).
На даний час на території села діє невеличке, по теперішнім міркам, деревообробне підприємство ПП « Совенко В.В.».
У 2000 році силами жителів села приміщення бувшого фельдшерського пункту було реконструйоване в церкву Святих Праведних Боготець Иокима і Анни (Українська православна Церква Черкаської Єпархії).
У 2007 році, у приміщенні дитячого садочка, районним територіальним центром було відкрите стаціонарне відділення для одиноких непрацездатних громадян.
Березень 2008 року, разом з голубим вогником, приніс надії жителям села Хижинці на краще перспективне життя.
Село Чеснівка підпорядковується Хижинській сільській раді. Село розташоване на обох берегах річки Левківки, лівої притоки Калинівки (басейн Гнилого Тікича). На річці збудовано кілька ставків. На території Чеснівки археологами були знайдені поселення трипільської культури та курган. На землях села проходили запеклі бої Корсунь-Шевченківської битви, тут встановлено пам'ятний знак герою Радянського Союзу Д. М.Синенкову, де він здійснив свій подвиг.
Згідно статистичного обліку населення на 01.01.2016 року на території сільської ради проживало 698 осіб, зокрема в селі Хижинці – 606 осіб, село Чеснівка налічувало 92 особи.
Фотогалерея
https://lysianka-otg.gov.ua/index.php/hromada/istorychna-dovidka#sigProIdf896ff1d0b
Рік заснування: Чаплинка – 1774, Шушківка – 1932.
Адміністративний центр: Чаплинка
У підпорядкуванні: село Шушківка
Населення: загальна чисельність – 615 осіб, населення Чаплинка – 530 осіб, населення Шушківка – 85 осіб.
Поштовий індекс: 19310
Староста: Виноградова Валентина Василівна
Село Чаплинка Звенигородського району Черкаської області Розташоване на лівій стороні р. Гнилий Тікич.
На території села виявлено залишки поселень трипільської та черняхівської культур, а також городище – так звані Бурти. Унаслідок людської діяльності його площа скоротилася за 40 років у 10 разів – якщо 1960-го площа городища становила 10 га, то зараз лише 1 га. Ця пам'ятка внесена на археологічні карти, що знаходяться у археологічному відділі Національного музею історії України.
Є припущення, що дане городище виникло у сарматську добу. Використовувалося козаками під проводом Хмельницького як військове укріплення.
Також біля села є курган, що в народі прозваний «Поле біля могилки». Біля нього знайдено полив'яну кераміку. За переказами, біля кургану була садиба пана Чаплинського.
За переказами старожилів поселення отримало назву від імені землевласника Чаплинського, який проживав у цій місцевості. Певний час у селі існував замок.
У часи голодомору 1932-1933 у селі померло 55 осіб. За роки радянської влади 7 мешканців села зазнали політичних переслідувань.
Нині село розбудовується швидкими темпами, йде поліпшення соціально-побутових умов мешканців населеного пункту: станом на початок 2002 збудовано і відремонтовано понад 30 км доріг, збудовано дорогу з твердим покриттям між селами Шушківка, Косяківка і Чаплинка.
Поряд із селом розміщене об'єкт природно-заповідного фонду місцевого значення - заповідне урочище «Бурти» (площа 1,9 га, створене рішенням Черкаської обласної ради від 23.12.1998 р. № 5-3).
За іншими даними, «Бурти» — фортеця часів козаччини, або залишки великого скіфського кургану, переоформленого у скупчення пагорбів під час землерийних робіт у пізньому середньовіччі.
За даними Вікіекспедиції 14-15 липня 2016 року, на території заповідного урочища збереглась популяція степової рослини, занесеної до Червоної книги України — ковили волосистої.
Село Шушківка підпорядковується Чаплинській сільській раді, розташоване на правому березі річки Гнилий Тікич, на водосховищі, що утворилось при будівництві в 1954 році Чаплинської ГЕС.
В селі розташований музейний комплекс просто неба – туристичний пункт на маршруті «Золота підкова Черкащини». Музей збудований на базі кількох археологічних пам'яток – городище та могильник, курган, поселення трипільської культури та середньовіччя. В селі є братська могила радянських воїнів, де встановлений пам'ятний знак на честь загиблих.
До Шушківки підведений газопровід, тут працює фельдшерсько-акушерський пункт, сільський клуб.
Фотогалерея
https://lysianka-otg.gov.ua/index.php/hromada/istorychna-dovidka#sigProIdf2a6743966
Рік заснування: 1670
Населення: 326 осіб
Поштовий індекс: 19324
Староста: Фесенко Василь Володимирович
Село Шестеринці Звенигородського району Черкаської області розташовані на обох берегах річки Гнилий Тікич, в місці, де до нього впадає його ліва притока Зубря. З усіх боків село оточене лісовими масивами.
Через село проходить залізниця та раніше проходила вузькоколійка до тепер демонтованого Почапинського цукрового заводу. На останній знаходилась станція Шестеринці.
Ще в 1670 році польський король Михайло відписав село Шестеринці ченцям Лисянського Свято-Троїцького монастиря. Майже через століття в селі збудували церкву з вільхових кругляків на честь великомученика Георгія. У 1825 р. службу для мирян вів отець Фетовген Левицький. Він же реєстрував шлюби у метричній книзі, реєстрував новонароджених і померлих.
Збігали роки, як води, змінювалися землевласники Тишковські, Анна Залеська. Поміщики володіли 623 десятинами землі, церковнослужителі – 36 десятинами, а селяни – 781 десятиною. Господарство у маєтку вів Людвіг Пахловецький.
У 1900 році в селі налічувалося 274 двори, проживало 1656 жителів, з яких 852 – особи чоловічої статі, 804 – особи жіночої статі. На цей рік в селі діяла православна церква, церковно-приходська школа, 8 вітряних млинів, 3 кузні, магазин із хлібними запасами, сільський банк, в якому на 1 січня 1900 р. було 14 крб. 11 коп. готівкою і 3461 крб. у позиці. В 1933 році в селі було створено колгосп «1 Травня», головою правління було обрано Браславця Степана. В цьому ж році в Шестеринцях була заснована буровугільна шахта. В 1934 році розпочалось будівництво вузькоколійної залізниці.
Чорною птицею промайнули 1932-1933 роки, забравши у вічність 320 осіб. На сільському кладовищі в пам'ять про померлих у роки голодомору споруджено двометровий дерев'яний хрест. Не обминула затишного чепурного села «у долинці» Друга світова війна. Протягом трьох років Шестеринці перебували в німецькій окупації. Шестеринська трагедія, що сталася 24 січня 1944 року забрала життя 86 мирних жителів.
Шестеринській трагедії передували активні дії місцевих партизан: було роззброєно двох поліцаїв в селі Почапинці, розбито сепаратор, конфісковано кооперативний магазин, підірвано в Шестеринцях два залізничні мости на вузькій колії, затримано рух потягів на десять днів. Напередодні трагедії 23 січня 1944 року партизани обстріляли німецьку машину, яка рухалась по шосе у бік міста Звенигородки. В результаті короткої сутички 9 фашистів було вбито, а двоє змогли втекти. Наступного дня вдосвіта німці зігнали жителів села до церкви, запалили хати. «Що ваші брати і батьки зробили з нашими офіцерами, те ми зробимо і вам. За кожного вбитого німця буде знищено десять ваших людей», – так сказав офіцер. Всіх чоловіків і хлопчиків було розстріляно, врятувалися лише ті підлітки, котрим матері встигли накинути на голови хустки.
У центрі села височіє пам'ятник загиблим в Шестеринській трагедії та воїнам Другої світової війни.
Шестеринці мають навчально-виховний комплекс, що поєднує в собі дошкільний навчальний заклад та загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів.
Серед релігійних громад в селі присутня Помісна незалежна християнська церква повного Євангелія.
В селі працюють фельдшерсько-акушерський пункт, сільська бібліотека та Будинок культури.
